Здається, що наявність, розвиток і покращення великих мовних моделей (LLM) якщо не усуває, то суттєво змінює те, як люди писатимуть тексти в майбутньому – академічні, художні, документальні. Сьогодні достатньо написати сумбурний набір слів і термінів, вибрати окремі абзаци з інших статей і попросити упорядкувати це певним чином у мовної моделі й через лічені секунди маємо добре структуровані та упорядковані сторінки потрібного тексту. Можна надиктувати будь-які ідеї в диктофоні, сформувати невеликий запит до моделі на клавіатурі смартфона і вже ніколи не повертатись до написання повних текстів власноруч ручкою чи на клавіатурі.
Це змінює підходи не тільки до процесу створення тексту, але й до творчого пошуку, роздумів при обгрунтуванні гіпотез, й самого мислення. Надалі ця трансформація охопить освітній процес, що ймовірно матиме фундаментальні наслідки, переважно негативні, для самих авторів. При цьому йдеться про те, що мовні моделі можуть поступово витіснити людину з кожного етапу науково-дослідного чи творчого процесу, не тільки фінального написання заключних наукових звітів чи статей.
Перед тим як почати більшу дискусію про місце мовних моделей в процесі написання текстів, пропонуємо розглянути те, чим на нашу думку, вирізняються тексти, які сьогодні написані за допомогою штучного інтелекту.
Мовні моделі страждають на відсутність оповідання як потоку, процесу, що розгортається з кожним наступним реченням. Якщо уважно прослідкувати за думкою в штучному тексті, можна помітити, що не кожне речення буде пов’язане з попереднім, і не кожна фраза працює на розвиток оповідання. Цей ефект розірваності червоної стрічки, яка мусить йти через весь текст, посилюється тим, що дуже часто фрази є ніби незавершеними, не мають синтаксичного цукру, який би зв’язував слова для насичення смаку та наповнення, створення глибини. Ніби думка зупиняється напівслова і тут ще можна було б щось додати. Це створює ефект рихлого та крихкого тексту, який носить більше інформативний характер. І справа не тільки в сухій мові.
Справа в тому, що людина пише текст аби відстоювати якусь позицію. Іноді відстоювати її занадто гаряче, всупереч чи в обхід певних фактів, уникаючи спірних моментів. Людина зосереджується на тому, як розкрити свій задум, як відстоювати те, у що вона вірить. Натомість мовні моделі не мають позицію і не мають вірувань, які слід відстоювати. Хіба що цензура мовної моделі робить їм лоботомію, і за деякими позиціями моделі становляться сліпими фанатиками. Проте в більшості випадків “позиція” моделі, якщо і проявляється, виглядає як дипломатичний нейтралітет.
Ще одна відмінність штучного тексту – шаблонна структура його відповідей, які схожі на чат і є невід’ємною частиною співбесіди з людиною. Тобто текст моделі не є самодостатнім, а передбачає інтеграцію і підлаштування до потреб конкретної людини. Сама форма і структура чату залишає місце до подальшого діалогу і є відкритою. Навіть в тому випадку, коли модель проводить дослідження, аналізує надані їй у контекст файли, завжди залишається місце для підтексту запиту і задуму людини, причому це видно як по стилю тексту моделі, так і по його структурі. В результаті, штучний текст сприймається нецілісним, неповноцінним оскільки для людини він інтуїтивно відчувається як вторинний та неоригінальний.
Штучний текст завжди виглядає занадто структуровано і вихолощено. Кожний пункт в цій структурі є рівновіддаленим від інших, що створює ефект довідника, або лінійного переліку нормативно-довідкової інформації. Часто до будь-якої теми приписуються положення, які тут є інородними і вони не працюють на задум: трендові згадування блокчейну, діджиталізації, гендерної політики, зміни клімату в темах, які до цього не мають прямого відношення. І от ця вихолощеність нівелює цінність будь-якого тексту. Коли затерті до дір ідеї вже давно себе вичерпали і не сприймаються, але їх знов і знов тулять там де треба і не треба. І постає питання як писати креативні тексти, та як і кому їх читати, якщо все навколо усереднюється і унормовується.
Вважаю, що нам при написанні текстів необхідно відстоювати певну позицію, формуючи потік оповідання. Щоб читачі отримували переконання, а не інформацію. І потім би вони казали: “ага, ось що автор мав на увазі!” І частіше писати шариковою ручкою на папері, адже ця моторика – невід’ємна частина процесу пізнання та пошуку. Але мовні моделі – це феномен і вони з нами надовго.
Залишити відповідь